Рік тому у мене вже був готовий рукопис. Він якраз був на редактурі у професійної редакторки. І це був момент, коли я дозволила собі поуявляти, що ця книга буде колись видана і я зможу розказати про неї читачам.
Відтоді я також почала ходити на усі доступні зустрічі зі «справжніми» письменниками [так я називаю письменників з виданими книжками] і досліджувати, як це відбувається: яка структура заходу (чи є модератор і як виглядає його робота, чи є читання уривків, чи є взаємодія з аудиторією, автограф сесія і т.д.), яка публіка і атмосфера, які у мене виникають емоції під час зустрічі тощо. А також подивитись чи є різниця в тому, як проходять заходи у дебютантів порівняно з уже відомими письменниками. Отже, чудовим чином співпало, що три найперші авторські вечори, які я відвідала, були дуже різними: письменниця-дебютантка, письменник-професіонал з багатьма виданими книжками, відома письменниця, книжку якої я прочитала.
Вечір з Ларисою Рудак, письменницею-дебютанткою
Це був перший і особливий захід, оскільки це єдиний випадок, коли я хоч і віддалено, але була особисто знайома з авторкою. Проте, про подію дізналася в останній момент від спільної знайомої, тому йшла на неї, не прочитавши книжку і не маючи уяви, про що вона. Та це не завадило мені хвилювалася вже по дорозі, ніби це мені треба буде промовляти перед публікою, а не розслабитись і просто слухати виступ. Дивне переживання не покидало мене до самого завершення події: така от емпатія, чи то пак, солідарність до письменниці-дебютантки.
Крім того, що всю дорогу до місця проведення заходу я уявляла, як саме він буде відбуватися, я роздумувала над питанням, яке хотіла б поставити авторці. Питань, звісно, завжди мільйон, але зупинилась на одному, яке мене тоді найбільше турбувало: запитаю як Лариса домовляється зі своїм внутрішнім критиком, як вона до нього промовляє, щоб він не заважав просуватися по роботі над книгою. Принагідно, на майбутнє для себе вирішила, що завжди буду готувати питання, бо це ж така унікальна можливість дізнатись інсайти про книгу або творчий процес, якої може не бути за інших умов. А я зараз усе досліджую, мені все неймовірно цікаво.
Отже, зустріч відбувалася в приємному світлому просторі. Повний зал. «Повний зал жінок», відмітила я для себе. За хвилину, коли модераторка завершила вступне слово та почала ставити перші питання, розумію, про що книга "Не тепер", яку презентувала письменниця, і чому саме така аудиторія. Тема книги — м’яка, позитивна і зрозуміла: материнство і бажання жінки реалізувати себе ще в чомусь, поза ним.
Після модерованої дискусії письменниця зачитала фрагмент з книжки. Теж цікавий досвід. Я думала собі: а як це, вголос читати свій текст перед публікою? Виходить, це буквально оживити свого героя, дати йому прозвучати людським голосом, власне так як це задумував його творець — тобто автор.
По цьому настав час питань із зали. Гості проказували багато теплих слів, коментували власний досвід та ставили питання. Я теж запитала те, що планувала. Але, можливо, через таке позитивне збудження забула, якою саме була відповідь.
Зустріч завершилася автограф- та фотосесією з письменницею.
Мені запам’яталась така приязна, підтримуюча, навіть в певному сенсі, інтимна атмосфера. Уся публіка буквально пульсувала емпатією, оскільки більшість присутніх — були мамами і виклики материнства, висвітлені в книзі, були їм близькі, решта — молоді письменники та друзі, які також дуже вболівали за авторку. Це відчувалося в повітрі. Як і те, що письменниця-дебютантка хвилювалася та ще трохи ніяковіла, звикаючи до цієї ролі «справжньої письменниці», уваги та публічності. Ось цей момент, на мій смак, дуже милий — він транслює відкритість та доброзичливість до світу. Мені здається, що деякі досвідчені письменники з часом втрачають ось цю «дебютантську» відкритість і скромність.
Вечір з Максом Кідруком, автором численних книг
Друга зустріч, на яку я невдовзі потрапила була вже з профі: Макс Кідрук якраз був в турі з «Колонією». Цього разу мені також не вдалося прочитати книгу, оскільки я змогла її купити тільки на заході. Я давно планувала потрапити на цю подію, тому попередньо ознайомилась з тим, про що йдеться в книжці, а також приготувала питання до письменника.
Ця подія суттєво відрізнялася від попередньої доступністю, форматом і атмосферою.
По-перше, аби потрапити на презентацію «Колонії», треба було заздалегідь зареєструватися та отримати від організаторів підтвердження на пошту.
Захід відбувався на терасі кав’ярні-книгарні і зал був також заповнений. Публіка, подібно із попередньою зустріччю, — переважно жіноча, хоча були й чоловіки. Помітним був відсоток молоді а-ля 20+, яких не злякала кількість сторінок книги. Спробую зробити припущення, що потужним мотиватором осилити 897 сторінок щільного тексту став жанр наукової фантастики.
Другою особливістю був сам формат заходу. Замість модерованої розмови у Макса Кідрука були підготовлені слайди (їх показували на великому екрані) і заготовлена промова, по якій він чітко рухався без імпровізації і ліричних відступів. Тут одразу відчувся рівень професіонала: дуже впевнений в собі спікер, структурована і цікава оповідь, смішні жарти, темп годинної презентації спікер тримав так, що час промайнув непомітно. Я для себе також відмітила випрацювану дикцію радіоведучого і щиро захотілося самій десь повчитися, щоб так гарно звучати.
Під час презентації письменник переважно пояснював «світ», який він створив в цій книзі, що він хотів переказати, які головні герої і чому саме такі, а також розказав про видавництво, яке створив зі своєю дружиною, та найближчі видавничі плани.
Отже, авторські зустрічі можна проводити і в такому вигляді! Для мене це було корисне знання і як для читачки, і як для письменниці-початківця, яка вчиться від досвідчених колег.
Звісно, цього разу я вже не хвилювалась ані по дорозі на зустріч, ані під час. Тому що і автор не хвилювався.
Третій відмінний момент був такий, що після презентації одразу почалась автограф-сесія. В цьому випадку не було взаємодії з публікою і не було можливості дискусії чи питань. Ось цього мені відверто не вистачило. Не тільки, тому що я приготувала питання. Мені здається, що елемент живої дискусії прибирає це враження формального заходу, щоб не створювалося відчуття, що прийшов авторитетний професор, який прочитав лекцію, розписався студентам в щоденнику присутності і пішов далі.
На автограф-сесії вишикувалась величезна черга з усіх присутніх, я була на самому кінці й була впевнена, що доведетьтся чекати годинами. Але, насправді, все рухалось дуже швидко. По хвилині на людину максимум — підпис в книзі плюс фото. Я постійно ловила себе на думці, наскільки все відпрацьовано, все продумано. Словом, в усьому відчувається досвід.
Загалом, зустріч сподобалася. Мені, як відвідувачці, було цікаво і з точки зору антропології, і оцінюючи контент. Я точно чогось навчилась.
Зустріч з Тамарою Горіха Зерня, книгу якої я читала
Єдина зустріч, до якої я була готова на всі 100. Книга «Доця» в мене була і вже прочитана. Крім того, вона мене зворушила деякими сценами, які я й сама «бачила» в своїй уяві, коли думала про війну на Донбасі, гумором і органічним стилем написання. В своєму дописі з оглядом на цю книгу я писала, що мені легко було «жити» в тій історії, бути її частиною.
Перед цією зустріччю я знову хвилювалася. Чому? Це ж вже не перша авторська зустріч… Думаю, так спрацювала на мене книга. Мені дуже кортіло ближче познайомитись з авторкою, оповідь якої так відгукнулася в моєму серці.
Подія відбувалася в кафе-книгарні в досить камеральній, і водночас, душевній атмосфері. Відвідувачі розслаблено сиділи за столиками: хтось пив каву і слухав, хтось просто слухав. Аудиторія була також переважно жіночою.
Зустріч була модерованою, також була присутня перекладачка на польську мову, оскільки одночасно подію стрімили онлайн для місцевих платформ. Модераторка спочатку ставила шикарні питання, щоб максимально розкрити характер самої авторки, пані Тамари. А потім вже була досить детальна дискусія про книгу. Для мене це було безцінним, оскільки в інтернеті інформації про письменницю практично не знайти і я не дізналася б купу фактів, якби не ця зустріч. Я остаточно переконалася, що коли знаєш щось про особистість письменника(ці) — це неймовірно зближує. Це руйнує, хоч і невидиму, але стіну між автором і читачем, викликає симпатію і генерує бажання купувати наступні й наступні книжки, бо вже розумієш, хто за ними стоїть.
Було страшенно цікаво і захоплююче спостерігати за цим дійством: на сцені письменниця, що володіє словом і розкішним почуттям гумору, модераторка з класними питаннями і перекладачка, що майстерно і точно перекладала довгі відповіді [я не можу запам’ятати речення з більше ніж 10 слів, а вона може запам’ятати 10 складних речень].
Отже, з дуже приязної відкритої бесіди я дізналася, що пані Тамара дуже любить гумор — вона це продемонструвала і в книзі й на цій зустрічі. Навіть її творчий псевдонім «Горіха Зерня» з’явився внаслідок жарту. Поділилась письменниця і фактом, що у головної героїні «Доці» є прототип — справжня жива людина, яка пережила більшість того, про що йдеться в книзі, що є й інші герої, які були «списані» з реальних людей. І як пані Тамара їздила на Донбас в 2014 році та займалася волонтерством. І багато чого ще. Ось ці її спогади не залишали нікого байдужими, було чути, як дехто не стримував емоцій та просто собі плакав. Я й сама весь час мандражувала.
Після модерованої бесіди була можливість ставити питання. У мене дрижав голос, коли я коментувала книгу і власні спогади з 2014 року та ставила підготоване питання письменниці. Крім дати зворотній зв’язок про «Доцю», мені цікаво було дізнатися, як саме у авторки виникла ідея дебютної книги і детермінація її написати. Пані Тамара розказала, що не планувала ставати письменницею. Але її настільки зачепила, захопила, вразила… особистість дівчини, яку вона знала з волонтерських справ і яка потім стала прототипом головної героїні, що вона не в стані була відкинути думку розказати її історію, бо це обов’язково мали почути інші. В цьому випадку, книга вирішила за авторку, що вона повинна її написати.
Читання фрагменту тексту в цьому випадку не було і заключним моментом події стала автограф- і фотосесія, щоб гарно закарбувати її в своїх спогадах. Але, на мій погляд, все найважливіше відбулося.
Атмосферу цієї події, я запам’ятала як таку, що була на оголеному нерві. Звісно, через тему книги і співпереживання, яким був сповнений зал. Багато хто з присутніх вже читав книгу і ми усі були споріднені цим знанням. Абсолютно незнайомі люди, хоч і на години, але раптом стали наче родичами. Камеральність заходу, досяжність і відкритість авторки дало почуття такого теплого пледу, в який загорнувся і не хочеться знімати. От з ним я й шла з заходу. Настільки сподобалося, що був явний недосит.
Насамкінець
На момент написання блогу я побувала на більшій кількості зустрічей, але вирішила зосередитися саме на трьох найперших. Отже, з цих прикладів можна побачити, що формат події може бути різним. Хтось презентує книгу більш класичним способом, а хтось по-своєму — з презентаціями, слайдами, відеороликами. Яка буде панувати атмосфера: формальна чи дружня бесіда — залежить від бачення, бажання і особистості автора, і можливо, трохи від теми книги.
Для себе я зробила висновок, що відкрита й щира дискусія з інтерв’юєром (модератором) і спілкування з читачами — є найціннішими та найцікавішими елементами, які, крім усієї решти, найкращим чином допомагають будувати довіру до автора і почуття спільноти з читачами, оскільки, вони, скоріш за все, розділяють цінності та ідеї викладені письменником в книжках.
***
Джерело фотографії на обкладинці блогу: офіційна сторінка DCF в Facebook.